Джерела та система мусульманського права

Автор: | 22.07.2019

Теорія держави і права

§ 4. Джерела мусульманського права.

У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємозалежних норм:

1) юридичні розпорядження Корану і суни — збірник юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанку пророка Магомета;

2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі «раціональних» джерел — одностайної думки найавторитетніших правознавців («іджма»), умовиводи за аналогією («кияс»). Основними нормами вважаються норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані.

Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел мусульманського права.

1. Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, /які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв’язанні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.

2. Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних

казусів-випадків із життя Магомета. Коран і суна — джерела, на основі положень яких були встановлені норми шаріату і фікху.

Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому мусульманське право було пов’язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульманських юристів, які розробляли питання права з урахуванням релігійно-моральних орієнтирів ісламу.

3. Іджма — третє джерело мусульманського права, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов’язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.

З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права.

1 За формою це збірник хадисів, тобто розповідей про життя, спосіб мислення і поведінку пророка, його вчинки.

2 Терміни «шаріат» і «фікх» часто помилково вживають як тотожні. Фікх —

теоретичне осмислення і обгрунтування шаріату правознавцями. Інакше

можна сказати, що фікх — теорія мусульманського права, що розробляє принципи використання Корана та суни та дає їхню інтерпретацію для виробітки соціальних (насамперед правових) норм.

В іджмі з’явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:

1) «Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;

2) «Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха».

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і ґрунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.

Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.

4. Кияс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією — це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету.

На відміну від романо-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурова-ною системою, метод побудови юридичних конструкцій.

У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними-. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.

Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпорядженнях Корану і суни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.

Іджма і кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл1, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.

Джерела та система мусульманського права

Як правова система, мусульманське право (шаріат1) виникло і оформилося в межах Арабського халіфату і згодом набуло світового значення. Подібно до римського права, воно розвивалося разом з державою — від невеликої патріархально-релігійної общини на початку VII ст. (за часів пророка Мухаммеда) до величезної імперії. Значення мусульманського права полягає в тому, що після падіння Арабського халіфату воно не тільки не втратило своєї колишньої ролі і впливу, а й набуло «другого життя» — було рецептоване і стало діючим правом у багатьох середньовічних країнах ісламського світу і дійшло до сьогодення.

Можна відзначити такі основні риси мусульманського права.

По-перше, шаріат із самого початку склався і розвивався як суворо конфесійне право. Воно було органічно поєднане з теологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями, а тому його норми мали досить виразний синкретичний характер.

По-друге, мусульманське право відзначалося своєю відносною цілісністю. Разом з уявленнями про єдиного Бога Аллаха утвердилася ідея єдиного правового порядку. При цьому на перше місце висувався не територіальний, а конфесійний (релігійний) принцип. Це означає, що істинний правовірний, перебуваючи в будь-якій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу. Це докорінно відрізняло мусульманське право від західноєвропейського, якому був притаманний партикуляризм, національно-територіальна обмеженість, внутрішня неузгодженість.

По-третє, будучи в своїй основі правом конфесійним, шаріат, водночас, відрізнявся від європейського канонічного права. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного буття і церковного життя, а виступав як універсальна, всеохоплююча правова система, яка утвердилася в цілій низці країн Азії та Африки.

Нарешті, варто відзначити і таку його рису, як те, що межа правоздатності і дієздатності за шаріатом визначалася саме конфесійними моментами. Це означає, що мусульмани мали значну перевагу над немусульманами, а чоловіки користувалися вагомими перевагами над жінками.

Джерела права

Найважливішим джерелом шаріату був Коран. У ньому поєднувалися притчі, молитви, проповіді Мухаммеда із настановами з правових пам’яток Стародавнього Сходу та звичаями до-ісламської Аравії. Коран складався десятиліттями і остаточно сформувався у середині VII ст. У своєму складі цей релігійний талмуд містить 114 глав (сур), поділених на 6219 статей (віршів). Переважна їх більшість належить до сфери міфології, близько 500 — містять приписи щодо правил поведінки мусульманина1 і лише у трохи більше 80 статей містять правові норми.

Положення «Корану» мають казуїстичний характер і являють собою тлумачення пророка Мухаммеда щодо окремих конкретних випадків. Це — свідчення низької юридичної техніки правотворця і впливу на право соціонормативних регуляторів первіснообщинного ладу. Багато установлень мають невизначений характер і можуть набувати різного змісту залежно від того, що в них конкретно вкладається.

Іншим джерелом мусульманського права була Сунна (Священний переказ) — додаток до Корану. Вона складається з багатьох оповідань про поступки та благочестиві діяння пророка Мухаммеда. Тут зберігаються перекази про настанови пророка, які збереглися в пам’яті його учнів і які передавалися усно з покоління в покоління. Вона датується IX ст., коли були складені перші шість ортодоксальних збірників цього джерела. Сунна містить багато суперечливих положень, які по-різному тлумачились богословами-правниками. Усі мусульмани, які дотримуються Сунни, називаються сунітами (всі інші — шиїти).

Іджма як джерело шаріату являла собою збірник різних думок та поглядів з релігійних і правових питань, які були висловлені спадкоємцями Мухаммеда (їх нараховується більше 100), а пізніше — найвпливовішими теологами-правниками. Вона наповнена нормами двоякого характеру: з одного боку, це була інтерпретація тексту Корану і Сунни, з іншого — тут містилися формулювання правових норм, які не були пов’язані з Мухаммедом. Вони набували обов’язкового характеру за умови одностайного схвалення їх мусульманськими тлумачниками права. Саме завдяки цьому правовому джерелу в державі створювалися правові норми, пристосовані до зміни умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку суспільних відносин у завойованих арабами країнах.

Рішення видатних мусульманських теологів-правників знайшли відображення у Фетві. Ці законодавці стали засновниками шкіл мусульманського права, а сама Фетва більше нагадує збірники судових рішень.

Збірник норм, які передбачали вирішення правових питань за аналогією, мав назву Кияс. Це одне із найсуперечливіших джерел мусульманського права. Кияс твердив так: правило, яке встановлено в Корані, Сунні або Іджмі, може бути застосоване для розгляду справи, яка прямо не передбачена нормами цих джерел (тобто за аналогією). Позитивною стороною цього правового джерела є те, що воно не тільки дозволяло швидко урегулювати нові суспільні відносини, але й звільняло норми шаріату від теологічного забарвлення, долаючи тим самим їхній синкретизм. Водночас в руках мусульманських суддів Кияс нерідко ставав знаряддям суддівського свавілля.

Адат — звичаєве право, застосовувалося там, де мали місце прогалини в законах або виникала необхідність враховувати специфіку певного регіону імперії.

Чисто світське право, звільнене від релігійної оболонки, знайшло відображення у фірманах та канунах, які являли собою укази та розпорядження правителів держави, халіфів. Звичайно, вони будувалися на основі шаріату і не повинні були суперечити йому. Такі законодавчі акти стосувалися переважно регламентації діяльності державних органів та регулювали адміністративно-правові відносини влади з населенням.

Шаріат — це досить розвинена, хоча і своєрідна, система феодального права. Мусульмани-юристи викладали право зовсім за іншою системою, ніж римські чи західноєвропейські юристи. І все ж при його аналізі ми будемо виходити із загальноприйнятого поділу на окремі правові галузі та інститути.

79. Джерела мусульманського права. Коран, Суна, Іджма, Фетва, Кияс, Фірмани.

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран — священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Мухаммеду. Складання Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту і складання остаточної редакції відбулося за халіфа Омара (646—656 рр.). Коран має 114 глав (сур), розділених на 6 тис. 219 віршів (аятів). У самому Корані його правове значення відображене в таких словах: «І так ми дарували його як арабський судебник».

Більша частина Корану має міфологічний характер, і лише до 500 віршів містять приписи стосовно правил поведінки мусульман. При цьому не більше 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила про шлюб і сім’ю), інші належать до релігійного ритуалу.

Другим авторитетним і обов’язковим для всіх мусульман джерелом права була Суна («священний переказ»), що склада ється з численних розповідей (хадисів) про судження і вчинки самого Мухаммеда. Хадиси Суни, незважаючи на їх опрацювання, містили багато таких, що суперечили одне одному положень, і вибір найбільш «достовірного» з них віддавався на розсуд богословів-правознавців і суддів. Вважалося, шо мають силу лише ті хадиси, що були переказані сподвижниками Мухаммеда, причому, на відміну від сунітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадиси, що сягали останнього з чотирьох «праведних» халіфів — Алі і його прихильників. Суна містить норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів тощо.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права посідала іджма, що розглядалася як «загальна згода мусульманської общини». Поряд з Кораном і Суною вона належала до групи найавторитетніших джерел шаріату. Практично іджма складалася з однакових думок з релігійних і правових питань, що були висловлені сподвижниками Мухаммеда (кількість яких налічувала понад 100 чоловік) або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджтахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Суни,»так і шляхом формування нових норм, що вже не пов’язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов’язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв або муджтахідів. Правомірність іджми як одного з основних джерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: «Якщо ви самі не знаєте, запитайте тих, хто знає».

Велика роль іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що попа дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до мінливих умов феодального суспільства, які враховували специфіку завойованих країн. До іджми як джерела права, що доповнює шаріат, примикала і фетва — рішення і думки окремих муфтій з правових питань. У VIIІ—IX ст. у зв’язку із значним поширенням методу «іджтихада» мусульманське право активно розвивалося доктринальним шляхом у працях зазначених вище засновників головних правових шкіл, а пізніше — в працях їх провідних послідовників і учнів. У X ст. деякими авторитетними теологами-юристами були проведені роботи із систематизації накопиченого на той час великого обсягу правового матеріалу.

Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, яке викликало гострі суперечки між різними напрямами, був кияс — вирішення правових справ за аналогією. Відповідно до киясу правило, встановлене в Корані, Суні чи іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, а й сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Проте в руках мусульманських суддів кияс часто ставав і знаряддям відвертої сваволі. Найбільш ґрунтовно цей метод був опрацьований Абу Хани-фою і його послідовниками — ханифітами. Ханбаліти й особливо шиїти взагалі не визнавали кияс як джерело права.

Як додаткове джерело права шаріат визнавав і місцеві звичаї, які не увійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, підкорених у результаті арабських завоювань або тих, що зазнали пізніше впливу мусульманського права (адати).

Нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази і розпорядження халіфів — фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права почали розглядатися і відігравати дедалі більшу роль закони — кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його насамперед нормами, що регламентують діяльність державних органів і регулюють адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.

Отже, становлення мусульманського права відбувалося в умовах формування ранньофеодального устрою і пов’язане з появою класичних джерел мусульманського права. Божественні одкровення, послані людям через пророка Мухаммеда, пізніше були зібрані і складені в Коран. Тексти Корану були доступні лише небагатьом освіченим і грамотним мусульманам. Основні положення Корану доходили до мусульман в усній формі — заповідях. Ці положення висвітлювали багато питань їх життя і віри, тому «вчинки, слова і навіть замовчування Мухаммеда і його сподвижників сприймалися як коментарі до Корану». Ці висловлювання були зібрані в шести томах і утворюють друге за значенням джерело мусульманського права — Суну.

Після смерті Мухаммеда політичне керівництво мусульманською общиною перейшло до чотирьох його найближчих послідовників і сподвижників. Вони керували халіфатом і виконували, як і Мухаммед, роль головного судді відповідно до положень Корану і Суни. Халіф вважався охоронцем закону, релігійним і політичним лідером мусульманської общини. Хоча халіфат був скасований у 1924 р. і на зміну йому з’явилися національні незалежні держави, мусульманське право продовжує регулювати особистий статус мусульман незалежно від місця їх проживання.

Після правління халіфів починається період панування династії Омейядів (662—750 рр.), які проводили агресивну завойовницьку політику, у результаті якої іслам перетнув північне узбережжя Африки і проникнув усередину Іспанії. На Сході він перейшов кордони Персії. За перші 100 років свого існування ісламська релігія поширилася на величезну територію від Атлантичного океану до кордонів Китаю. У цей період в Арабському халіфаті відбулися соціально-економічні зміни, що сприяли зміцненню феодальних відносин у народів, які населяли його. Виникає необхідність удосконалення мусульманського права і розробки нових норм, які б адекватно відображали ситуацію, що склалася. З’являються численні сунітські і шиїтські правові школи (толки, масхаби), що вплинули на подальшу еволюцію мусульманського права.

З 750 р. починається період правління династії Аббасидів і пов’язане з ним посилення впливу мусульманського права. Поступово відчувається недостатність конкретних приписів Корану і Суни. Головну роль у ліквідації цих прогалин і адаптації Положень зазначених джерел до вимог часу взяла на себе мумусульманська правова доктрина.

Доктринальна розробка мусульманського права базувалася на принципі вільною тлумачення Корану і Суни, що одержало назву іджтіхад. На межі X-XI ст. іджтіхад почав розглядатися як можливість вибору однієї із сформованих шкіл мусульман -ського права. На той час вже склалися чотири школи мусульманського права: ханифітська, малікітська, шафіїтська і ханба-вітська. Кожна школа почала домінувати в окремих частинах мусульманського світу: малікітська — у Північній, Західній і Центральній Африці, ханифітська — на Близькому і Середньому Сході, шафіїтська — у Східній Африці, Малайзії й Індонезії, ханбалітська — у Саудівській Аравії.

Поступово збільшуються протиріччя і розбіжності між цими школами щодо тлумачення основних положень Корану і Суни. Ці розбіжності ґрунтувалися на тому, що правознавці різних шкіл залежно від правових і релігійних традицій, що склалися в різних політичних і економічних умовах, розходилися у своєму вільному тлумаченні основних положень Корану і Суни. Існування і функціонування цих шкіл висунули мусульманську правову доктрину як основне джерело права.

Як зазначають К. Цвайгерт і X. Кьотц, через наявність розбіжностей виникла реальна загроза розпаду мусульманського права як єдиного цілого. Щоб протидіяти цій загрозі, видатний вчений аш-Шафії сформулював вчення «чотирьох коренів» ісламського права, завдяки якому ця загроза була відвернена.

Відповідно до цього вчення перший корінь мусульманського права — Коран, другий — Суна, третій — іджма і четвертий — кияс. Ці чотири корені стали виконувати функцію основних джерел мусульманського права і тому так само, як Коран і Суна, іджма і кияс стали самостійними джерелами мусульманського права. Іджма являє собою узгоджене рішення всіх чотирьох мусульманських шкіл про обов’язки правовірного мусульманина. Кияс — це міркування за аналогією. Характерним для тлумачення мусульманського права є звернення до міркування за аналогією і до вихідних випадків приписів, що містяться в Корані, Суні чи іджмі.

XV ст. характеризувалося наступною хвилею ісламської навали. Османська імперія розбила Візантійську імперію, оволоділа Константинополем (1453 р.) і встановила панування ісламу в Південно-Східній частині Європи. Іслам дістав подальше визнання також в Азії.

Починаючи з другої половини XIX ст. мусульманське право в цілому і система його джерел зокрема зазнали змін. Ці зміни пов’язані з посиленням ролі законодавства і витісненням доктрини як джерела права. У цьому процесі необхідно відзначити важливу роль кодифікації, проведеної в Османській імперії. У 1869—1876 рр. була складена і прийнята так звана Маджалла — закон з 1850 статей, який був спробою зміцнити мусульманське право власності і зобов’язальне право. Цей крок був необхідний, оскільки світські суди, тільки-но одержавши повноваження на розгляд спорів стосовно власності і зобов’язань, навряд чи могли спиратися на середньовічні зводи законів.

У результаті цих реформ перші норми мусульманського права відповідно до європейського стилю мали форму параграфів і введені в дію із санкції держави. Водночас і в Єгипті була здій-снена спроба кодифікації права особистого статусу. Підготовчий варіант цього кодексу не був введений у дію, однак він мав величезне значення для процесу кодифікації. Лише в XX ст. у багатьох мусульманських державах були прийняті перші кодифікаційні акти, що регулювали особистий статус мусульман. Характерно, що донині мусульманське право регулює переважно цю сферу.

У колоніальний період на території мусульманських держав відбувається процес обмеження сфери дії мусульманського права. Однак сфери особистого статусу і взаємини між мусульманами продовжували регулюватися мусульманським правом. Наприклад, така ситуація склалася у французькому Алжирі, Марокко, Тунісі тощо.

У деяких мусульманських країнах сфера дії мусульманського права більш значна. Ним регулюється не тільки особистий статус, а й такі галузі права, як кримінальне, кримінально-про-песуальне, окремі інститути державного права тощо.

В другій половині XX ст. практично у всіх мусульманських державах були проведені реформи, які закріпили законодавче регулювання спадкових і сімейних прав. Основні положення цих реформ полягали в такому: жінкам надавалися певні права па розірвання шлюбу, обмежувалася полігамія, обмежування можливості батьків і опікунів улаштовувати шлюби неповнолітніх. Однак законодавці цих країн спробували провести ці реформи відповідно до принципів мусульманського права.

Процес модернізації і кодифікації традиційного мусульмансього права супроводжувався запозиченням основних положеньз інших правових систем, але разом з тим основні принципи мусульманського права є основою формування правових систем мусульманських країн.

Сім’я мусульманського права;

Сім’я мусульманського права включає правові системи мусульманських країн, які сформувались на релігійних засадах ісламу. Основними джерелами мусульманського права є Коран, Суна, іджма та кійас.

Коран — священна книга ісламу та всіх мусульман, яка складається із висловлювань Аллаха пророку Магомету. У Корані поруч із загальними духовними положеннями, проповідями та обрядами містяться також і приписи нормативно-юридичного характеру (наприклад, норми щодо шлюбно-сімейних взаємин, процедура оформлення майнової спадщини і прав власності тощо).

Суна — мусульманський священний переказ, який розповідає про життя пророка Магомета, описує його вчинки, поведінку та висловлювання, які повинні бути взірцем для мусульман у повсякденному житті. Суна є збірником розповідей, які були зафіксовані людьми, що близько знали пророка Магомета. Її норми вважаються такими, що мають божественне походження, а тому є непогрішимими та вічними. Суні в ісламі надане значення джерела, що пояснює Коран і другою (після Корану) основою мусульманського права.

Іджма — це згода, досягнута всім мусульманським співтовариством (знавцями ісламу та вченими-правознавцями) про обов’язки правовірного. Вона коментує та доповнює Коран і Суну : та заповнює прогалини в релігійних нормах. У повсякденному житті правозастосувачі, утому числі й судді, використовують і посилаються саме на іджму.

Отже, норми, які сформульовані мусульманською правовою доктриною на основі іджми, становлять другу групу норм мумусульманського права, що тісно взаємопов’язана з першою групою — приписами Корану та Суни.

Кійас — джерело мусульманського права, що тлумачить Коран і Суну з використанням особливого методу — судження за аналогією. Його сутність полягає в застосуванні відповідних норм, сформульованих у Корані й Суні, до інших аналогічних випадків.

Кійас набуває юридичної чинності, якщо його визнано — ВИЩИМ мусульманським духівництвом.

У країнах сім’ї Мусульманського права державна нормотвор- чість також є джерелом права, однак вона розвивається переважно на основі мусульманської правової доктрини.

Можна виділити загальні риси, що притаманні країнам мусульманського права:

1) головним творцем права є Аллах, а не суспільство чи держава. У зв’язку з цим юридичні приписи вважаються наданими раз і назавжди, в них необхідно вірити і суворо дотримуватись;

2) основними джерелами права є релігійно-етичні норми та цінності, які містяться у священних книгах (Корані та Суні);

3) особливе місце в системі джерел права належить іджмі — погодженій праці вчених юристів-теологів, що конкретизує та тлумачить Коран і Суну;

4) нормативно-правові акти держави мають другорядне значення;

5) пріоритет обов’язків правомірних мусульман перед Аллахом над їх правами.

Необхідно відзначити, що, крім зазначених спільних рис, правові системи різних мусульманських країн мають також і суттєві відмінності в структурі права, правових установах, правовій культурі, ефективності Правового регулювання тощо.

У XX ст. на розвиток права мусульманських країн почали активно впливати правові системи романо-германського та англосаксонського права. Раціоналістично налаштовані правознавці мусульманських дерЖав уважно вивчають правові системи та досвід провідних країн романо-германської та англосаксонської правових сімей та послідовно вдосконалюють власні національні системи права.

В останні десятиліття в країнах мусульманського права здійснюється систематизація законодавства, розробляються і приймаються кодекси та інші продукти діяльності держави, вдосконалюється організація та діяльність судів.

Мусульманське право: джерела та особливості. Реферат

Мусульманське право. Джерела мусульманського права. Майнові та сімейні відносини. Злочин і покарання. Судовий процес

Мусульманське право

Одним з найвидатніших явищ у середньовічній цивілізації на Сході стало мусульманське право (шаріат). Це правова система, що згодом набула світового значення.

Шаріат із самого початку склався і розвивався як конфесійне право. Воно було органічно злите остеологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями.

Для шаріату, особливо на перших стадіях його розвитку, характерна увага не до прав мусульманина, а до його обов’язку, що досить широко представлено в шаріаті і саме ці обов’язки визначали все життя правовірного мусульманина.

Однієї з характерних рис середньовічного мусульманського права була його відносна цілісність. Разом із явленнями про єдиного бога Аллаха — затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний характер. Більш того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення кордонів Халіфату поширило свій вплив на нові території.

Але все ж таки мусульманське право на перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип.

Як конфесійне право шаріат відрізнявся і від канонічного права в країнах Європи тим, що він регулював не строго окреслені сфери суспільного церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої і всеосягаючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді сторін Азії й Африки.

Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свій вплив на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату потягло за собою й усе більший прояв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів і рішень у конкретних правових спорах. Так, згодом із утвердженням двох головних напрямків у ісламі, відбувся розкол у шаріаті, де поряд з ортодоксальним напрямком виник і інший напрямок — шиїзм, що й до нашого часу має домінуючі позиції в Ірані, а так само частково в Лівані і Йомені.

Протиборство між цими напрямками знайшло своє закріплення у правових нормах, що стосуються самих різних сторін життя держави і суспільства. Так, у шиїзмі передбачається правовий порядок передачі державної влади в спадщину, зосередження світського і релігійного авторитету в руках духовних осіб — імамів, що вважалися непогрішними. Більш того, імами визнавали тільки ті перекази про пророка Мухаммеда, які були для них правовими вказівками, що доходили до праведного останнього халіфа Алі.

Поступово і прихильники ортодоксального напрямку шаріату згрупувалися у чотири основні групи, що являли собою власне кажучи самостійні правові школи, зв’язані з іменами перерахованих нижче чотирьох провідних мусульманських правознавців:

Більш розповсюджений з них ханифітський мазхаб (від Абу Ханифа) мав своїх послідовників, насамперед, у таких країнах, як Єгипет, Туреччина, Індія, а також на території теперішньої Росії.

Ряд самостійних шкіл виник і на базі шиїзму: ісламська, джафаритська, зейдитська й ін. Таким чином, до кінця середньовіччя доктринальна і нормативна основа шаріату ускладнилася і зазнала істотних змін, але все ж таки залишилася надзвичайно складним і незвичайним правовим явищем.

Джерела мусульманського права

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран — священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Муххамеду. Дослідники знаходять у Корані положення, що запозичені з більш ранніх правових пам’ятників Сходу і зі звичаїв до-ісламської Аравії. Складання Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту і складання остаточної редакції відбулося при халіфі Омарі (644 — 656 р.).

Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком по конкретним випадкам життя. Але багато настанов мають дуже невизначений вид і можуть набувати різного значення в залежності від того, який зміст в них вкладається.

Іншим авторитетним і обов’язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна, що складається з численних розповідей про судження і вчинки самого Муххамеда. Із сунны виводяться норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів і т. д.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма, що розглядалася як «загальна згода мусульманської громади». Поряд з Кораном і Сунной вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату. Іджма розвивалася як у виді інтерпретації тексту чи Корана Сунни, так і шляхом формування нових норм, що уже не були пов’язані з Муххамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов’язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв і муджтахидів.

Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликав гострі розбіжності між різними напрямками, був кіяс — рішення правових справ за аналогією. Згідно кіясу, правило, встановлене в Корані, Сунні чи Іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кіяс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату як в цілому, так і в ряді моментів від теологічного нальоту. Але в руках мусульманських суддів кіяс часто ставав знаряддям відвертої сваволі.

Нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази і розпорядження халіфів — фірмани. У наступному в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і відігравати все зростаючу роль закони — кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його, насамперед, нормами, що регламентують діяльність державних органів та регулюють адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.

Майнові і сімейні відносини

Особлива увага в шаріаті приділялося «праву особистого статусу». Повноправний особистий статус по шаріату мали тільки мусульмани. Особи, що сповідали християнство чи іудаїзм, знаходилися в приниженому положенні і були зобов’язані сплачувати державний податок. Розвиток соціальних відносин вплинув на положення рабів. Вони не визнавалися суб’єктами права, але могли за згодою своїх хазяїв вести торгові операції і здобувати майно. Відпустка рабів — мусульман на волю розглядалася як шляхетна справа. Характерною рисою правового статусу особистості по шаріату була також нерівність чоловіка і жінки.

Важливе місце в мусульманській правовій доктрині займали норми, регламентуючі майнові відносини. Насамперед, у правовій доктрині було закріплене уявлення про майно як об’єкт речових прав. Особливу категорію складали речі, що не могли чи не повинні були знаходитися у власності мусульманина (повітря, море, мечеті й ін.). Не визнавалася власність мусульман і на так називані «нечисті речі» — вино, свинину, книги і т. д.

Сформований у мусульманських державах лад відносин власності ретельно регламентувався й охоронявся нормами шаріату. Особливий правовий режим мали землі, що складали первісну територію мусульманської громади, що називали Хіджаз. На ці землі могли селитися тільки мусульмани, тут не можна було рубати дерева, полювати і т. д.

Приватна феодальна власність в Арабському халіфаті мала підлегле значення в порівнянні з державною власністю й общинним землекористуванням і не одержала широкого поширення.

Своєрідним інститутом шаріату, пов’язаним з речовими правами, був вакуф, що являв собою майно, передане власникам на які-небудь релігійні чи благодійні цілі. Особа, що встановило вакуф, втрачала право власності на дане майно, але зберігала за собою право виступати в якості керуючого вакуфом і резервувати визначених дохід з вакуфа для себе і своїх спадкоємців.

У шаріаті на відміну від римського права не формулювалася загальна концепція зобов’язання, але практичні питання договірного права, торгово-грошового обороту набули всебічну розробку. Зобов’язання ділилися на оплатні і безоплатні, двосторонні й односторонні, термінові і безстрокові. Характерним для мусульманського суспільства було поширення односторонніх специфічних зобов’язань-обітниць.

Договір по шаріату розглядався як зв’язок, що виникає за взаємної згоди сторін, однак в умовах майнової нерівності мав чисто формальний характер. Умови договору могли бути виражені в будь-якому виді: у документі, у неофіційному листі, усно. Укладені договори розглядалися як непорушні. Обов’язок дотримувати «свої договори» розглядався у Корані як священний. Недійсними вважалися договори, укладені з аморальними цілями, з використанням «нечесних» чи вилучених з обороту речей.

Договір купівлі-продажу допускався у відношенні реально існуючих речей і тільки в ханифитському мазхабі визнавався продаж речей, що повинні бути зроблені в майбутньому. У випадку виявлення схованих недоліків речі, покупець міг розірвати договір.

У шаріаті містилися положення, що формально засуджували марнотратство.

Велика увага в мусульманському праві приділялося відносинам майнового найму, насамперед оренді землі. Широке поширення в арабському суспільстві одержали договори союзу і товариства.

Мусульманська релігія і шаріат розглядають безшлюбність як бажаний стан, а шлюб як релігійний обов’язок мусульманина. Але насправді шлюбний договір нерідко виступав як своєрідна торгова сумка.

Коран визнавав за мусульманином право мати до чотирьох дружин одночасно. Але чоловік зобов’язувався надати кожній дружині майно, житло й одяг, що відповідали його положенню.

Мусульманська релігія обґрунтовувала принижене і залежне положення жінки в родині.

Дружина не брала участі у витратах по господарству, що покладалися на чоловіка, але була зобов’язана вести домашнє господарство, виховувати дітей. Її право брати участь самостійно в майновому обороті, було вкрай обмежене.

Надзвичайно складним і заплутаним було спадкове право, що до того ж мало істотні розходження в різних правових школах. Визнавалися два порядки спадкування: за заповітом і за законом. Більш досконало розробленим був порядок спадкування за законом. З майна померлого покривалися витрати, пов’язані з його власним споживанням, потім виплачувалися всі його борги. Особливістю шаріату було те, що спадкуванню підлягали тільки майнові права померлого, а не обов’язки, які не могли переходити спадкоємцям.

Майно, що залишилося, переходило до законних спадкоємців померлого; вони поділялися на кілька категорій, всередині яких установлювалося своя черговість. Так, у першу чергу спадщину одержали діти померлого, потім його брати, дядьки і т. д. Спадкоємна частка жінок була вдвічі менше частки чоловіків. На одержання спадщини не мали права віровідступники, розведені чоловіки, особи, що хоча б і ненавмисними діями, викликали смерть спадкодавця. Лише маликіти визнавали право на спадщину за убивцею, якщо він керувався справедливими мотивами.

Злочин і покарання

Норми кримінального права являли собою найменш розроблену частину шаріату. Вони відрізнялися архаїчністю, відбивали порівняно низький рівень юридичної техніки. Було відсутнє загальне поняття злочину, слабо були розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом’якшують і обтяжуються провину і т. п.

Покарання за мусульманським правом містили як архаїчні і додержавні способи відплати, так і досить розроблені міри цілеспрямованої кримінально-правової репресії.

Судовий процес

Процес за мусульманським правом носив, як правило, обвинувальний характер. Справи порушувалися не від імені державних органів, а зацікавленими особами. Розходження між кримінальними і цивільними справами практично були відсутні. Судові справи розглядалися привселюдно, зазвичай в мечеті, де могли бути присутніми всі бажаючі, сторони повинні були самі вести справц, не прибігаючи до допомоги адвокатів.

Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося. Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви. При винесенні рішення суддя, за винятком порівняно невеликої категорії справ, мав волю розсуду, що давало йому можливість керуватися особистими симпатіями і враховувати соціальний стан сторін. Особливістю процесуального права шаріату було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безповоротне.

Висновки. Своєрідності держави Арабського халіфату й інших держав мусульманського світу було безпосереднє пов’язано з їх релігією. Універсальна релігія іслам, що походить з неподільності духовної і світської влади, була органічно пов’язана теократичною ідеєю про всемогутність, всесилля і неподільність самого Аллаха, що знайшла вираження в Корані: «Немає Бога крім Аллаха, і Мухаммед — пророк його». Іслам визначав у мусульманському світі і характер соціальної структури, і державних установ, і правових інститутів і моралі — всю духовну сферу мусульман.

Так, релігійно-правовим основам мусульманського суспільства відповідала особлива соціальна структура, що характеризується відсутністю системи титулів, привілеїв, вибраності, що передаються спадково. Тут були усі рівні, а скоріше в однаковій мірі безправні перед теократичною державою і її главою -халіфом, султаном.

Іслам виключав невір’я, проти нього не можна було виступати ні прямо, ні побічно, навіть сперечаючись по його окремих положеннях, не тому, що єретиків, як у Європі, спалювали на багатті, а тому, що це значило протипоставити, виключити себе з мусульманського суспільства.

Універсалізм ісламу, основна ідея мусульманської ідеології і політичної теорії про злитість духовного і світського визначили й особливе місце держави в ісламському суспільстві, її безумовне абсолютне панування над суспільством, її теократично-авторитарну форму.

Не одна з країн Сходу ніколи не відрізнялися тим ступенем всесилля держави, що була властива Арабському халіфату.

Література

1. Алексеев С. С. Теория права — М.: Изд-во БЕК, 1994. — 224с.

2. Всеобщая история государства и права: Учеб. пособие /Под ред. К. И. Батыра — М.: Манускрипт, 1993. — 374с.

3. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учеб. пособие /Под ред. проф. З. М. Черниловского — М., 1994. — 413с.

4. Общая теория права: Учеб. пособ. для юридич. вузов /Под ред. А. С. Пиголкина — М.: Манускрипт, 1994. — 396с.

5. Федоров К. Г., Лисневский Э. В. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособ. для вузов. 4.1. — Ростов на/Д.: Изд-во Рост, ун-та, 1994. -272с.

6. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства// Маркс К., Энгельс Ф., Соч. Т21-С. 135-155.